Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня було весілля. Під час вінчання наречена ледь чутно схлипувала, немов провіщаючи свою безрадісну долю, а наречений, пан Петер Саломон Куріус, зиркав навкруги з самовдоволеною, пихатою усмішкою. Справа в тім, що не було жодної людини на усій землі, над якою він не відчував би своєї зверхності. Коли закінчилась весільна гостина, Енґельхарта разом з іншими дітьми відправили надвір. За будинком ріс чарівний садок, що втопав у яблунях і вишнях. Слухаючись якогось приглушеного внутрішнього голосу, Енґельхарт відстав од товариства і в глибині саду став поважно походжати туди-сюди, наслідуючи манірну ходу дорослих. Зненацька перед його очима, немов жива картина з його власної уяви, постала молодша кузина; вона стояла перед хлопцем, мовчки проймаючи його іскристим поглядом своїх темних очей. Прийшовши до тями, Енґельхарт спитав, як її звати – він, певно, уже не раз чув її ім'я, але зараз не міг його пригадати. Її звали Есмеральда, на честь дружини дядька Міхаеля з Відню, однак всі називали її Есмі. Ця обставина знов роздмухала у Енґельхарті щемливе почуття ревності, і він став вихвалятись та плести усілякі нісенітниці. Брехня настільки заполонила його, що він і сам нарешті заплутався у своїх вигадках, а Есмі, що досі захоплено слухала його, глузливо розсміялась і побігла геть. В той час батьки, попри те що до обов'язкового вступу до школи залишався ще цілий рік, вирішили віддати Енґельхарта до підготовчого класу, в якому класним керівником був старий вчитель на прізвище Гершкамм. Панові Ратґеберу, що примічав у хлопцеві неабиякий хист і покладав великі надії на його майбутнє, не терпілося побачити, як той порине у вируючий життєвий потік і припаде до цілющого джерела знань. Він згадував свою молодість, скрутну і злиденну. З найперших років свого сімейного життя він полюбляв змістовні бесіди і хороші книги та надзвичайно шанобливо ставився до усього, чим його не наділив Господь або чого він був позбавлений через життєві обставини. |